Чи це не плагіат?


Чи це не плагіат?
У жовтні 2007 року автор сайту «Анумо знову віршувать» і мій земляк Василь Гонта запропонував написати розповідь про життя заробітчанок в Італії. Не хотілося жалітися на долю, то після довгих роздумів написала про себе і назвала цю розповідь «Невеличкі історії українки в Італії». Цю статтю було надруковано у газеті «Голос Баштанщини» Миколіївського району у жовтні 2007 року, та я розмістила у Інтернеті на деяких сайтах.
Сьогодні, блукаючи Інтернетом, я знайшла написану мою статтю, тільки під іншою назвою:
«"ШЕВЧЕНКО — ЦЕ ТВІЙ БРАТ?" — запитують мене в Італії".
Історія із життя вінничанки за рубежем.
Внизу підпис «Вислухала Мирослава ЧОРНОДОН».
Цю статтю вона надрукувала у газеті» «Молодіжна газета Вінниччини» у середу, 6 серпня 2008 p, змінивши деякі фрази, неначе розмовляла із неіснуючою вінничанкою:
Якої вінничанки? Ніколи не була знайома із цією журналісткою, тим більше, що я не вінничанка і не давала інтерв’ю.
Ось моя історія
Думки вголос, або невеличкі історії із життя українки в Італії.
Італійці – великі прихильники футболу. Майже кожен громадянин цієї країни боліє за якусь команду. Слово «вболівальник», італійською звучить «тіфозо» (tifoso), хворий на лихоманку, чарячку... Ці «тіфозі» різних команд сваряться між собою, обговорюють футбольні матчі кругом: на роботі, у барі, магазині, на вулиці, в школі... Навіть б’ються, захищаючи честь і гідність своєї команди... А коли улюбленці виграють, то чіпляють біля хати прапор команди-переможиці.
Український футболіст Андрій Шевченко грав у італійському «Мілані» декілька років тому та мав неабиякий успіх. Футболки із його іменем носили болільники, його таланту поклоняються й досі.

Та мені з дитинства було знайоме ім’я іншого Шевченка… Тараса...

Одного разу я зайшла у відділ працевлаштування для емігрантів. Там працював хлопець із Африки. Коли він прочитав моє прізвище, то запитав:
— Шевченко – це твій брат?
— Ні, дід, — відповіла я, та ще й зраділа, що ім’я Тараса знають навіть у далекій Африці і не так важливо, що хлопець помилився кількома століттями.
А той засміявся, але більше нічого не питав. Коли ми вийшли, моя подруга пояснила, що він мав на увазі Андрія Шевченка...

Чемпіонат світу з футболу 2006 року.

Україна вийшла у четверть фінялу і наступну гру повинна провести з Італією... Усі з нетерпінням чекають того дня, коли усе вирішиться. Мій син запитує:
— Мамо, у мене хлопці запитують, за кого я болію, за Італію, чи Україну.

Що мені відповісти?

— А ти за кого болієш?
— За Україну, звичайно! Але якщо я скажу правду, то вони образяться.
— Тоді скажи, що за наших, нехай розуміють як хотять.
Почувши синову відповідь, я зраділа, що він хоче, щоб виграла Україна.
Дитина росте в іншій країні, його менталітет формується тут, то прививати любов до України зможу тільки я, мати. Тільки одна я являюся для нього джерелом знань про рідний край та мову. Адже, навіть, із друзями-земляками
він спілкується італійською, бо тяжко переключатися.
У той період, коли відбувся матч Україна – Італія, ми були у відпускці на Батьківщині. Нажаль, збірна України програла...
«Ваші виграли!» — кажуть мені сусіди наступного дня.

Коли ми повернулися в Італію, то почула таку репліку: « Ваші програли!»

То хоч ви мені скажіть, люди добрі: «Виграли НАШІ, чи програли?»

Закінчився робочий день, кожен іде у своїх справах: одні у спортзал,

басейн, інші до магазину, додому. Я теж іду додому...

Наближається літо. Мене запитують:

- Ти куди їдеш у відпустку?

- Додому, — відповідаю , — а куди ж іще? – А сама собі думаю: «Де ж моя «дома?».

Дві країни, два різних життя, дві мови, дві «додому». Інші друзі, інша кухня, інша робота, інші свята, звичаї. Є хоча б щось однакове?
Звичайно є!
Усі люди хочуть бути щасливими, хочуть бачити своїх батьків та дітей здоровими, хочуть кохати, та бути коханими, хочуть жити у добробуті у мирі
та злагоді. Цьому «хочуть» не має кінця...

Чого я хочу? Та того ж, що й усі, більшого мені не треба.

Ні! Ще я хочу, щоб в Італії знали Тараса Шевченка. І скажу вам, що дехто вже його знає, бо італійці живуть поряд із нами, українцями. Не можна забути рідний край, рідну мову та культуру. Тому із нею ми знайомимо й людей, серед яких живемо, а вони цікавляться нашим життям. Звичайно, не завжди ставляться до нас із повною довірою, але залежить саме від нас, що про нашу країну подумають італійці. Чи чужа для нас ця караїна? Якщо ми будемо почувати себе тут чужими, то й залишимося чужинцями... А ось щоб стати своїм серед чужих, треба відкинути усі комплекси і працювати, спілкуватися, учитися чужої мови, та свою не забувати. І НІКОЛИ не відзиватися погано про рідну країну, та не критикувати ту, де живемо.
Як казав Великий Кобзар "Учитеся, брати мої, думайте, читайте, чужому научайтесь і свого не цурайтесь."


Сайт продается

Цена: 550$

Обращатся : [email protected]